Index

  Back Top Print

[DE - EN - ES - FR - IT- SL]

 

КОНГРЕГАЦІЯ У СПРАВАХ ВІРОВЧЕННЯ

 

Лист Iuvenescit Ecclesia (Омолоджується Церква)
до єпископів Католицької Церкви
про співвідношення між ієрархічними і харизматичними дарами
в житті та місії Церкви

 

Зміст

 

Вступ

Дари Святого Духа в місії Церкви

Різноманітні церковні групи

Мета цього документа

І. Харизми згідно з Новим Завітом

Благодать і харизма

Дари роздані «на користь» (ad utilitatem) і примат любові

Різноманітність харизм

Правильне практикування харизм у церковній спільноті

Ієрархічні та харизматичні дари

ІІ. Відношення між ієрархічними та харизматичними дарами в новітньому вченні Церкви

Другий Ватиканський Собор

Пособорове вчення

ІІІ. Богословська основа відношення між ієрархічними та харизматичними дарами

Тринітарний і христологічний горизонт дарів Святого Духа

Дія Святого Духа в ієрархічних і харизматичних дарах

IV. Відношення між ієрархічними і харизматичними дарами в житті та місії Церкви

У Церкві як таїні сопричастя

Ідентичність ієрархічних дарів

Ідентичність харизматичних дарів

Спільна участь у харизматичних дарах

Визнання церковною владою

Критерії для розпізнання харизматичних дарів

V. Церковна практика взаємодії між ієрархічними і харизматичними дарами

Взаємність

Харизматичні дари у Вселенській і партикулярних Церквах

Харизматичні дари і стани життя християнина

Форми церковного визнання

Закінчення


 

Вступ

Дари Святого Духа в місії Церкви

1. Омолоджується Церква (Iuvenescit Ecclesia) силою Євангелія, і Святий Дух безнастанно оновлює її, будуючи і провадячи за допомогою «різних ієрархічних і харизматичних дарів»[1]. Другий Ватиканський Собор постійно наголошував на чудесній дії Святого Духа, який освячує народ Божий, провадить його, прикрашає чеснотами і збагачує особливими ласками для його розвою. Як люблять підкреслювати Святі Отці, дія Божественного Утішителя в Церкві є різноманітною. Зокрема, св. Іван Золотоустий пише: «Які ласки, що ними звершується наше спасіння, не є даровані Святим Духом? Через Нього ми визволені з неволі і покликані до свободи, ведені до усиновлення як діти, так би мовити створені знову після того, як зняли із себе важке й ненависне ярмо наших гріхів. Завдяки Святому Духові бачимо зібрання священиків і маємо велике число вчителів; з цього джерела випливають дари об’явлення, ласки оздоровлення та інші харизми, які оздоблюють Церкву Божу»[2]. Завдяки самому життю Церкви, численним висловлюванням Учительського уряду Церкви і богословській рефлексії значно зросло усвідомлення різноманітності дії Святого Духа в Церкві, надається особлива увага харизматичним дарам, якими Божий народ завжди збагачується для здійснення своєї місії.

Завдання ефективно звіщати Євангеліє є особливо нагальним у наш час. Святіший Отець Франциск у своєму Апостольському зверненні Evangelii gaudium  нагадує: «Якщо щось повинно справді нас хвилювати й непокоїти нашу совість, то тільки те, що стільки наших братів живуть без сили, без світла і без втіхи, які дає дружба з Ісусом Христом, без спільної віри, яка їх підтримує, без перспективи сенсу й життя»[3]. Запрошення бути «Церквою, яка виходить», провадить до сприйняття християнського життя в місійному ключі[4]. Завдання євангелізувати стосується всіх ділянок Церкви: звичайного душпастирства; проповіді тим, які відійшли від християнської віри, і особливо тим, яких ніколи не досягало Євангеліє Ісуса, або тим, які завжди його відкидали[5]. У цьому невідкладному завданні нової євангелізації більше ніж будь-коли необхідно визнати і оцінити численні харизми, що здатні будити і живити життя у вірі народу Божого.

Різноманітні церковні групи

2. Перед і після Другого Ватиканського собору зароджувалися численні церковні групи, які є великим ресурсом для оновлення Церкви і для невідкладного «пасторального і місіонерського навернення»[6] всього церковного життя. До багатства всіх традиційних об’єднань, які мають особливі цілі, а також інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя додаються ті нові установи, які можуть бути окреслені як групи вірних, церковні рухи та нові спільноти, про які й веде мову цей документ. Вони не можуть сприйматися просто як добровільне об’єднання осіб для осягнення якоїсь особливої мети релігійного або соціального характеру. Термін «рух» вирізняє їх у церковній панорамі як об’єднання дуже динамічні, здатні показати особливу привабливість Євангелія і запропонувати всебічне розуміння християнського життя, яке включає в себе всі аспекти людського існування. Об’єднання вірних у групи з великою спільністю буття задля зміцнення життя у вірі, надії і любові добре виражає церковну динаміку як таїну сопричастя задля місії і проявляється як знак єдності Церкви в Христі. У такому розумінні ці церковні групи, які постали зі спільної  харизми, намагаються ставити собі за мету «загальну апостольську місію Церкви»[7]. У такій перспективі групи вірних, церковні рухи і нові спільноти пропонують оновлені форми наслідування Христа, в яких поглиблюється сопричастя з Богом (communio cum Deo) і сопричастя вірних (communio fidelium), привносячи в нові соціальні контексти розуміння привабливості зустрічі з Господом Ісусом і краси християнського життя, пережитого вповні. У таких групах виявляється також особлива форма місії і свідчення, покликана розвивати як живе усвідомлення власного християнського покликання, так і вести до постійної християнської формації та пропонувати допоміжні засоби для досягнення євангельської досконалості. У цих об’єднаннях, відповідно до різних харизм, можуть брати участь вірні різних станів (миряни, священнослужителі, богопосвячені особи), демонструючи таким чином багатство церковного сопричастя. Сильна об’єднавча здатність таких груп є яскравим свідченням того, що Церква зростає не «через прозелітизм, а "через привабливість"»[8].

Іван Павло ІІ, звертаючись до представників рухів і нових спільнот, розпізнав у них натхнену Святим Духом «провидінну відповідь»[9] на необхідність переконливо звіщати Євангеліє у всьому світі, враховуючи великі зміни, які відбуваються на планетарному рівні й часто позначені секуляризованою культурою. Така закваска Святого Духа «створила в житті Церкви неочікувану новизну, яка іноді навіть є руйнівною»[10]. Той самий Папа нагадав, що для всіх цих церковних груп наступає час «церковної зрілості», що передбачає їх повне визнання і прилучення «до місцевих Церков і в парафій, щоб вони, завжди перебуваючи в спілкуванні з пастирями, були уважними до їхніх настанов»[11]. Ці нові об’єднання, через існування яких серце Церкви сповнюється радістю і вдячністю, покликані підтримувати зв’язок зі всіма іншими дарами, присутніми в церковному житті.

Мета цього документа

3. У цьому документі Конгрегація у справах віровчення – у світлі співвідношення між ієрархічними та харизматичними дарами – хотіла б нагадати про ті богословські й еклезіологічні моменти, сприйняття яких може сприяти плідній і впорядкованій участі нових груп у церковному сопричасті й місії. З цією метою тут представлені передусім деякі основні елементи як вчення про харизми, викладеного в Новому Завіті, так і рефлексії Вчительського уряду Церкви про ці нові явища. Опісля на основі деяких принципів систематичного богослов’я подані ідентифікаційні елементи ієрархічних і харизматичних дарів, а також деякі критерії, які допоможуть розрізнити нові церковні групи.

І. Харизми згідно з Новим Завітом

Благодать і харизма

4. Термін «харизма» – це транслітерація грецького слова chárisma, яке часто вживається в посланнях апостола Павла, а також трапляється в Першому посланні апостола Петра. Загальне його значення – «щедрий дар», а в Новому Завіті воно вживається тільки щодо тих дарів, які походять від Бога. У деяких уривках контекст надає йому більш точного значення (пор. Рим. 12, 6; 1 Кор. 12, 4. 31; 1 Пт. 4, 10), основною рисою якого є диференційований розподіл дарів[12]. У сучасних мовах ця риса також становить основне значення слів, які походять від цього грецького терміна. Кожна окрема харизма не є даром, наданим всім (пор. 1 Кор. 12, 30), на відміну від фундаментальних ласк, таких як освячувальна благодать або дари віри, надії і любові, які є необхідними для кожного християнина. Харизми – це особливі дари, які Дух розподіляє, «як він хоче» (1 Кор. 12, 11). Щоб пояснити необхідність присутності різних харизм у Церкві, два найбільш важливі тексти (Рим. 12, 4–8; 1 Кор. 12, 12–30) використовують порівняння з людським тілом: «Бо як в одному тілі маємо багато членів і всі члени не виконують ту саму роботу, отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член. Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, різні дари» (Рим. 12, 4–6). Між членами тіла різноманітність є не аномалією, якої слід уникати, а, навпаки, необхідністю, що уможливлює виконання різних життєвих функцій. «Якби все було одним членом, де було б тіло? Тепер же членів є багато, але одне лиш тіло» (1 Кор. 12, 19-20). На тісному зв’язку між особливими харизмами (charísmata) і благодаттю (cháris) Божою наголошують апостоли Павло (пор. Рим. 12, 6) і Петро (пор. 1 Пт. 4, 10)[13]. Вони визнають харизми виявом «різноманітної Божої благодаті» (1 Пт. 4, 10). Ідеться, отже, не про звичайні людські здібності. Їхнє божественне походження виражається різними способами: згідно з деякими текстами вони походять від Бога (пор. Рим. 12, 3; 1 Кор. 12, 28; 2 Тим. 1, 6; 1 Пт 4,10); згідно з Еф. 4, 7 – походять від Христа; згідно з 1 Кор. 12, 4–11 – від Духа. Оскільки цей останній уривок є більш настійливий (згадує Духа сім разів), харизми зазвичай вважаються «виявленням Духа» (1 Кор. 12, 7). Однак зрозуміло, що така атрибуція не є винятковою і не суперечить двом попереднім. Дари Божі завжди включають увесь тринітарний горизонт, як завжди від своїх початків стверджувало богослов’я на Сході і на Заході[14].

Дари роздані «на користь» (ad utilitatem) і примат любові

5. Апостол Павло заявляє, що «кожному дається виявлення Духа на користь» (1 Кор. 12, 7). Багато перекладів додають «на спільну користь», оскільки більшість згаданих апостолом харизм, хоч і не всі, мають загальну користь. Це призначення для розвою всіх добре розумів, наприклад, св. Василій Великий, коли говорив: «Ці дари кожен отримує більше для інших, ніж для себе самого […] У спільнотному житті необхідно, щоб сила Святого Духа, дана одному, була передана всім. Хто живе для себе, можливо, може мати харизму, але, залишаючи її неактивною, чинить її непотрібною, тому що поховав її в собі»[15]. Апостол Павло все ж не виключає, що харизма може бути корисною тільки для особи, яка її отримала. Таким є випадок говоріння мовами, відмінний з цієї точки зору від дару пророцтва[16]. Харизми, які мають спільнотну користь, чи то харизми слова (мудрості, знання, пророцтва, заохочення), чи дії (сили, служіння, управління), мають також особисту користь, тому що їх служіння для загального добра сприяє зростанню любові в тих, що їх посідають. Стосовно цього апостол Павло зауважує: якщо бракує любові, то навіть надзвичайні харизми не приносять користі для особи, яка їх отримує (пор. 1 Кор. 13, 1–3). Досить різко про це сказано в Євангелії від Матея (пор. Мт. 7, 22-23): практикування видимих харизм (пророцтв, екзорцизмів, чудес) може, на жаль, співіснувати з відсутністю автентичних відносин зі Спасителем. Тому апостоли Петро і Павло наполягають на необхідності «скерувати» всі харизми до любові. Апостол Петро дає загальне правило: «Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв, як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті» (1 Пт. 4, 10). Апостол Павло особливо переймається використанням харизм на зібраннях християнської спільноти і говорить: «Все хай буде для збудування!» (1 Кор. 14, 26).

Різноманітність харизм

6. У деяких текстах знаходимо перелік харизм, іноді – узагальнений (пор. 1 Пт. 4, 10), в інших випадках – детальніший (пор. 1 Кор. 12, 8–10. 28–30; Рим. 12, 6–8). Перераховуються виняткові (оздоровлення, застосування сили, говоріння мовами) і звичайні (навчання, служіння, благодійність) дари, служіння для управління спільнотою (Еф. 4, 11) і дари, які даються через рукоположення (пор. 1 Тим 4, 14; 2 Тим. 1, 6). Не завжди зрозуміло, чи всі ці дари вважаються харизмами у властивому сенсі. Надзвичайні дари, які кілька разів згадані в 1 Кор. 12–14, уже не трапляються в пізніших текстах; перелік у Рим. 12, 6–8 представляє лише більш звичні харизми, які мають постійну користь для життя християнської спільноти. Жоден із цих списків не претендує на вичерпність. В іншому місці, наприклад, апостол Павло радить вважати вибір безженності з любові до Христа як плід харизми, як і подружжя (пор. 1 Кор. 7, 7,  у контексті всієї глави). Його приклади залежать від рівня розвитку тогочасної Церквою того часу і допускають пізніші доповнення. Церква, насправді, постійно зростає завдяки дії Духа, яка оживляє.

Правильне практикування харизм у церковній спільноті

7. Зі сказаного стає очевидно, що біблійні тексти не протиставляють різні харизми, а радше їх гармонійно поєднують і взаємодоповнюють. Конфронтація між інституційною Церквою юдеохристиянського типу і харизматичною Церквою Павлового типу, про яку говорять певні редукційні еклезіологічні інтерпретації, насправді не знаходить належного підтвердження в уривках Нового Завіту. Далекий від того, щоб поставити харизми з одного боку, а інституції – з іншого, або протиставити «Церкву любові» «інституційній Церкві», апостол Павло наводить в єдиному переліку тих, які мають харизми влади і навчання, харизми, що сприяють звичайному життю спільноти, і особливі харизми[17]. Сам апостол Павло описує своє апостольське служіння як «служіння Духа» (2 Кор. 3, 8). Він вважає себе зодягненим у владу (exousía), дану йому від Господа (пор. 2 Кор. 10, 8; 13, 10), владу, яка поширюється також над харизматиками. Як він, так і апостол Петро дають харизматикам вказівки стосовно способу використання харизм. Їхній підхід – це передусім позитивне сприйняття; вони демонструють своє переконання в божественному походженні харизм, однак не вважають їх дарами, які звільняють від послуху церковній ієрархії або дають право на автономне служіння. Апостол Павло усвідомлює, якої шкоди може завдати християнській спільноті невпорядковане практикування харизм[18]. Тому він застосовує свою владу, встановлюючи чіткі правила для здійснення харизм «у Церкві» (1 Кор. 14, 19.28), тобто на зібраннях спільноти (пор. 1 Кор. 14, 23.26). Він обмежує, наприклад, здійснення глосолалії[19]. Подібні правила встановив він також для дару пророцтва (пор. 1 Кор. 14, 29–31)[20].

Ієрархічні та харизматичні дари

8. Коротко кажучи, з аналізу біблійних текстів стосовно харизм випливає, що Новий Завіт, хоч і не подає конкретного систематичного вчення, містить дуже важливі твердження, які дають напрямок церковній рефлексії і практиці. Потрібно також визнати, що в ньому ми не знаходимо однозначного вжитку терміна «харизма»; радше слід констатувати різнорідність значень, яку богословська рефлексія і Учительський уряд допомагають зрозуміти в контексті загальної візії таїнства Церкви. У цьому документі зосереджено увагу на двох термінах, виділених у п. 4 Догматичної конституції Lumen gentium, − «ієрархічних і харизматичних дарах», між якими існує тісний і виразний зв’язок. Вони мають однакове походження і однакову мету. Вони є дарами Божими, дарами Святого Духа, Христа, даними для співучасті в розбудові Церкви різними способами. Хто отримав дар проводу в Церкві, має також завдання піклуватися про правильне вживання інших харизм, аби все співдіяло для добра Церкви та її євангелізаційної місії, бо ж це Святий Дух розподіляє дари кожному, як хоче (пор. 1 Кор. 12, 11). Той самий Дух дарує ієрархії Церкви здатність розрізняти автентичні харизми, з радістю і вдячністю приймати їх, щедро їх розвивати і супроводжувати батьківською турботою. Історія свідчить нам про різноманітність дії Святого Духа, завдяки якій Церква, збудована «на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос» (Еф. 2, 20), здійснює свою місію у світі.

ІІ. Відношення між ієрархічними та харизматичними дарами в новітньому вченні Церкви

Другий Ватиканський Собор

9. Упродовж історії Церкви постійно з’являлися різні харизми, однак тільки в недавню епоху розвинулося систематичне їх осмислення. Багато уваги вченню про харизми присвячено в Учительському уряді Пія XII, викладеному в енцикліці Mystici corporis,[21] проте визначальний крок для правильного розуміння взаємовідношення між ієрархічними та харизматичними дарами був зроблений у вченні Другого Ватиканського Собору. Важливі уривки стосовно цієї тематики[22] вказують на присутність у житті Церкви, крім записаного і переданого Слова Божого,  Таїнств та ієрархічного священства, також і дарів, особливих ласк або харизм, які Дух посилає вірним будь-якого стану. У Lumen gentium, 4 знаходимо промовистий уривок про це: «Дух […] провадить Церкву на всю правду (пор. Ів. 16, 13), єднає її в сопричасті і служінні, її будує і нею управляє через різні ієрархічні та харизматичні дари і збагачує її своїми плодами (Еф. 4, 11-12; 1 Кор. 12, 4; Гал. 5, 22)[23]. Представляючи дари одного і того ж Духа, Догматична конституція Lumen gentium через розрізнення ієрархічних і харизматичних дарів підкреслює їх різноманітність у єдності. У контексті участі народу Божого в пророчому служінні Христа важливими також є вислови з Lumen gentium, 12 щодо харизматичних явищ, в яких визнається: Святий Дух не обмежується тим, що «освячує і провадить народ Божий через Таїнства і служіння та прикрашає його чеснотами», а й «розподіляє серед усіх чинів вірних особливі ласки, якими робить їх здатними і готовими взятися до різних діл і служінь, корисних для оновлення і подальшої розбудови Церкви».

Насамкінець описано їх різноманітність і роль у плані Божого Провидіння: «Ці харизми – чи особливі, чи звичні й поширені, – оскільки вони якнайкраще пристосовані до потреб Церкви і для них корисні, треба1079; вдячністю»[24]. Подібні роздуми знаходимо також у соборовому декреті про апостолят мирян[25]. Цей документ стверджує, що такі дари не повинні вважатися другорядними в житті Церкви; а радше, «отримавши ці харизми, навіть найпростіші, кожен віруючий отримує право й обов’язок використовувати їх у Церкві та світі для блага людей і розвитку Церкви у свободі Святого Духа»[26]. Тому автентичні харизми слід вважати, беззаперечно, важливими дарами для життя і місії Церкви. На останок, у соборовому вченні постійно визнається істотна роль пастирів у розрізненні харизм і в їх упорядкованому використанні в церковній спільноті[27].

Пособорове вчення

10. Після Другого Ватиканського Собору висловлювання Учительського уряду Церкви щодо цього питання почастішали[28]. Цьому сприяло жваве зростання нових рухів, груп вірних і церковних спільнот, а також потреба уточнити місце богопосвяченого життя в Церкві[29]. Іван Павло ІІ особливо наполягав на принципі співсутності цих дарів: «Багато разів я мав можливість підкреслити, що нем&0;нституційним і х&#;рами; важливим виявом останнього є харизматичні рухи. Обидва виміри є співсутнісні з божественним встановленням Церкви, заснованої Ісусом Христом, тому що разом співдіють, аби уприсутнити таїнство Христа і Його спасенну дію у світі»[30]. Папа Венедикт XVI, підтвердивши їх співсутність, поглибив твердження свого попередника, нагадуючи, що «в Церкві також основні інституції є харизматичними, а з іншого боку, харизми належить у певний спосіб інституціоналізувати, щоб були вони послідовними і безперервними. Так ці два виміри, породжені тим самим Духом Святим для того самого Тіла Христового, співдіють, щоб уприсутнити таїнство і спасенну дію Христа у світі»[31]. Отже, ієрархічні та харизматичні дари від початку є взаємопов’язані. Святіший Отець Франциск, наостанок, нагадав про «гармонію», яку творить Святий Дух між різними дарами, і закликав харизматичні групи до місійної відкритості, до необхідного послуху пастирям і до перебування в церковнму сопричасті[32], тому що «саме у спільноті проростають і розквітають дари, якими нас наповнює Отець; і саме в лоні спільноти навчаємося розпізнавати їх як знак Його любові до всіх Своїх дітей»[33]. Урешті, можна зауважити однозгідність недавнього Вчительського уряду Церкви про співсутність ієрархічних і харизматичних дарів. Їх протиставляння або визнання між ними суперечностей було б ознакою хибного або недостатнього сприйняття дії Святого Духа в житті і місії Церкви.

ІІІ. Богословська основа відношення між ієрархічними та харизматичними дарами

Тринітарний і христологічний горизонт дарів Святого Духа

11. Для розуміння вагомих причин зв’язку між ієрархічними і харизматичними дарами доречно пригадати його богословську основу. Безумовно, необхідність подолати будь-яке безкорисне протиставлення або зовнішню суперечність ієрархічних і харизматичних дарів вимагає сама ікономія спасіння, яка охоплює внутрішній зв’язок між місіями Воплоченого Слова і Святого Духа. Насправді, кожен дар Отця передбачає спільну і самостійну дію божественних місій: кожен дар походить від Отця через Сина у Святому Дусі. Дар Святого Духа в Церкві є пов’язаний із місією Сина, яка остаточно сповнилася в Його пасхальній таїні. Сам Ісус пов’язує сповнення своєї місії із зісланням Святого Духа на спільноту вірних[34]. Тому Святий Дух не може започаткувати іншу ікономію від тієї, яку започаткував воплочений, розп’ятий і воскреслий Божественний Логос[35]. Уся сакраментальна ікономія Церкви є пневматологічною реалізацією Воплочення, а тому Передання вважає Святого Духа душею Церкви – Тіла Христового. Боже діяння в історії завжди включає зв’язок між Сином і Святим Духом, яких Іриней Ліонський образно називає «двома руками Отця»[36]. У цьому сенсі кожен дар Духа мусить стосуватися Воплоченого Слова[37].

Тому первинний зв’язок між ієрархічними дарами, наданими благодаттю Таїнства Священства, і харизматичними дарами, вільно розподіленими Святим Духом, має своє остаточне коріння у стосунках божественного Воплоченого Логоса і Святого Духа, який є завжди Духом Отця і Сина. Власне, для уникнення двозначних богословських поглядів, які постулювали б «Церкву Духа», відмінну і відділену від ієрархічно-інституційної Церкви, слід ще раз ствердити, що ці дві божественні місії включають одна одну в кожному дарі, даному Церкві. Справді, місія Ісуса Христа включає в себе дію Духа. Іван Павло ІІ у своїй енцикліці про Святого Духа Dominum et vivificantem показав вирішальне значення дії Духа в місії Сина[38]. Венедикт XVI потвердив це в Апостольському повчанні Sacramentum caritatis, нагадуючи, що Утішитель, «який діяв вже у сотворенні (пор. Бут. 1, 2), є повною мірою присутній у всьому існуванні Воплоченого Слова». Ісус Христос «був зачатий Дівою Марією завдяки дії Святого Духа (пор. Мт. 1, 18; Лк. 1, 35); на початку своєї прилюдної місії на берегах Йордану Ісус бачить Духа, що сходить на Нього у вигляді голуба (пор. Мт. 3, 16 і парал.); саме в тому самому Дусі Він діє, говорить і тішиться (пор. Лк. 10, 21); саме в Ньому Він може віддати себе в жертву (пор. Євр. 9, 14). У «прощальних промовах», цитованих  євангелистом Іваном, Ісус чітко пов’язує дар свого життя в пасхальному таїнстві з даром Духа для Своїх (пор. Ів. 16, 7). Воскреснувши і носячи на своєму тілі знаки страстей, Господь зсилає Святого Духа (пор. Ів. 20, 22), роблячи своїх апостолів учасниками Своєї місії (пор. Ів. 20, 21). Пізніше сам Святий Дух навчить їх усього і пригадає все, що казав Ісус (пор. Ів. 14, 26), тому що Йому, як Духові істини (пор. ів. 15, 26), належить наставляти учнів на всю правду (пор. Ів. 16, 13). У розповіді Діянь апостолів Дух сходить на апостолів, зібраних на молитві разом із Марією у день П’ятдесятниці (пор. 2, 1–4), і надихає на місію звіщати всім народам Добру Новину»[39].

Дія Святого Духа в ієрархічних і харизматичних дарах

12. Розкриття тринітарного та христологічного горизонту божественних дарів проливає світло і на відношення між ієрархічними та харизматичними дарами. У ієрархічних дарах, які пов’язані з Таїнством Рукоположення, на перший план виступає зв’язок зі спасенним діянням Христа, як, наприклад, встановлення Євхаристії (пор. Лк. 22,19 і далі; 1 Кор. 11, 25), влада відпускати гріхи (пор. Ів. 20, 22 і далі), апостольський мандат із завданням євангелізувати і хрестити (пор. Мр. 16, 15 і далі; Мт. 28, 18–20); так само зрозуміло, що жодне Таїнство не може бути здійснене без дії Святого Духа[40]. Проте харизматичні дари, даровані Духом, який «віє, куди забажає» (Ів. 3,8), і роздає свої дари, «як він хоче» (1 Кор. 12, 11), об’єктивно перебувають у зв’язку з новим життям у Христі, оскільки «кожний зокрема» (1 Кор. 12, 27) є членом Його Тіла. Тому правильне розуміння харизматичних дарів можливе лише у зв’язку з присутністю Христа і Його служіння; як твердив Іван Павло ІІ, «справжні харизми не можуть не скеровувати до зустрічі з Христом у Таїнствах»[41]. Ієрархічні і харизматичні дари, отже, взаємопов’язані з огляду на внутрішню єдність Ісуса Христа і Святого Духа. Утішитель є одночасно і тим, хто через Таїнства дієво поширює спасенну благодать, даровану померлим і воскреслим Христом, і тим, хто щедро роздає харизми. Наочним є спосіб представлення Святого Духа за допомогою образу вогню у літургійній традиції християн Сходу, особливо в сирійській. Великий богослов і поет св.  Єфрем Сирійський говорить: «Вогонь співчуття зійшов і оселився у хлібі»[42], вказуючи на Його преображальну дію, яка стосується не тільки дарів, а й вірних, які споживатимуть євхаристійний хліб. Східна перспектива за допомогою дієвості своїх образів допомагає нам зрозуміти, як Христос, наближаючи нас до Євхаристії, дарує нам Духа. Пізніше Дух через свою дію у вірних живить життя в Христі, знову провадячи їх до глибшого таїнственного життя, особливо в Євхаристії. У такий спосіб вільне діяння Пресвятої Трійці в історії досягає вірних у дарі спасіння і одночасно їх оживляє, щоб вони свобідно і вповні відповідали взаємністю через посвяту власного життя.

IV. Відношення між ієрархічними і харизматичними дарами в житті та місії Церкви

У Церкві як таїні сопричастя

13. Церква є «народом, зібраним на зразок єдності Отця, Сина і Святого Духа»[43], в якому взаємозв’язок між ієрархічними і харизматичними дарами має за мету повну участь вірних у сопричасті таі євангелізаційній місії. Це нове життя було нам дароване в Христі (пор. Рим. 8, 29–31; Еф. 1, 4-5). Святий Дух «творить це чудесне сопричастя вірних і всіх їх об’єднує так тісно у Христі, щоб були основою єдності Церкви»[44]. Саме в Церкві люди покликані стати членами Христа[45] і саме в церковному сопричасті єднаються між собою у Христі як члени одні одних. Сопричастя є завжди «подвійною життєвою участю: включенням християн в життя Христа і круговий рух тієї самої любові у всій спільноті вірних у цьому світі і в прийдешньому. Єдність з Христом і у Христі; і єдність між християнами, в Церкві»[46]. У цьому сенсі таїна Церкви сяє «у Христі як таїнство або знак та інструмент глибокої єдності з Богом і єдності всього людського роду»[47]. У цьому полягає таїнственний корінь Церкви як таїни сопричастя: «Ідеться в основному про сопричастя з Богом через Ісуса Христа або у Святому Дусі. Це сопричастя присутнє у Слові Божому і в Таїнствах». Хрещення, тісно пов’язане із Миропомазанням «є дверима і основою сопричастя в Церкві. Євхаристія є джерелом і вершиною всього християнського життя»[48]. Ці Таїнства втаємичення є основоположними для християнського життя і на них спираються ієрархічні та харизматичні дари. Життя церковної спільноти, у такий спосіб внутрішньо впорядкованої, відбувається в постійному побожному слуханні Слова Божого і живиться Таїнствами. Само Слово Боже лунає до нас, будучи глибоко поєднаним із Таїнствами, особливо з Євхаристією[49],  всередині  єдиного таїнственного горизонту Об’явлення. Східна традиція бачить Церкву, Тіло Христове, оживлене Святим Духом, як впорядковану єдність, і це виявляється також на рівні дарів. Дієва присутність Духа в серцях вірних (пор. Рим. 5, 5) є коренем цієї єдності також для харизматичних проявів [50]. Харизми, подаровані окремим особам, насправді належать Церкві і призначені для більш інтенсивного церковного життя. Цей погляд знаходимо також у творах Джона Генрі Ньюмана: «Так серце кожного християнина мало б відображати в мініатюрі Католицьку Церкву, бо тільки Дух творить цілу Церкву і кожного її члена чинить своїм храмом»[51]. Це ще докладніше пояснює, чому не можна допускати ні протиставлення ієрархічних і харизматичних дарів, ні суперечностей між ними.

Доходимо висновку, що відношення між харизматичними дарами і сакраментальною церковною структурою підтверджує співсутність ієрархічних дарів, які самі по собі є стабільними, постійними і незворотними, і дарів харизматичних. Хоча останні у своїх історичних формах ніколи не були гарантовані назавжди[52], у житті і місії Церкви ніколи не бракуватиме харизматичного виміру.

Ідентичність ієрархічних дарів

14. Для освячення кожного члена народу Божого і для місії Церкви у світі серед різних дарів «перевищує всіх благодать апостолів, владі яких сам Святий Дух підпорядковує і харизматиків»[53]. Сам Ісус Христос захотів, щоб були ієрархічні дари, аби запевнити постійну присутність свого єдиного спасенного посередництва: «Христос сповнив апостолів особливим сходженням Святого Духа, який зійшов на них (пор. Ді 1, 8; 2,4; Ів. 20, 22-23), і вони самі через покладення рук передали цей духовний дар своїм співробітникам (пор. 1 Тим. 4, 14; 2 Тим. 1, 6-7)»[54]. Тому уділення ієрархічних дарів слід віднести передусім до повноти Таїнства Священства, даної через єпископську хіротонію, яка передає «разом зі служінням освячувати, служіння навчати і управляти, котрі за своєю природою можуть здійснюватися лише в ієрархічному сопричасті з Головою та членами колегії»[55]. Тому «в особі єпископів, яким допомагають священики, присутній посеред вірних Господь Ісус Христос […] через їх найвище служіння Він проповідує Слово Боже всім народам і безнастанно уділяє вірним Таїнства віри; за допомогою їхнього батьківського служіння (1 Кор. 4, 15) прилучає до свого Тіла нових членів через надприродне  відродження; нарешті, за допомогою їх мудрості і розсудливості веде і впорядковує народ Нового Завіту під час його мандрівки до вічного блаженства»[56]. Східна християнська традиція, сильно пов’язана зі Святими Отцями, відчитує це все за допомогою  своєї особливої концепції таксису. За св. Василієм Великим, очевидно, що порядок у Церкві є дією Святого Духа, а той самий порядок (таксис), згідно з яким апостол Павло перераховує харизми (пор. 1 Кор. 12, 28), «є однозгідний з розподілом дарів Духа»,[57] на першому місці серед котрих є дар апостольства. У світлі першості єпископського рукоположення сприймаються також ієрархічні дари, пов’язані з іншими чинами священства, насамперед із чином пресвітерів, які «посвячені, щоб проповідувати Євангеліє, бути пастирями для вірних і здійснювати богослужіння», і «під владою єпископа освячують призначену їм частку Господньої пастви і нею правлять», і, стаючи «прикладом для пастви, керують і служать своїй спільноті»[58]. У Таїнстві Священства священиче помазання єпископів і пресвітерів «так їх уподібнює до Христа-Священика, щоб могли діяти, уособлюючи Христа-Голову»[59]. До священичих дарів слід додати дари, дані дияконам, «на яких покладено руки не для священства, але для служіння»; і які, «укріплені благодаттю святого Таїнства, у сопричасті з єпископом і його пресвітератом служать народові Божому в дияконії богослужінь, слова й любові»[60]. Коротко кажучи, ієрархічні дари, властиві Таїнству Священства в різних його чинах, дані, щоб у Церкві як спільноті ніколи не бракувало для кожного вірного відповідного дару благодаті в Таїнствах, обов'язкового проповідування Божого Слова і пастирської опіки.

Ідентичність харизматичних дарів

15. Здійснення ієрархічних дарів впродовж історії запевняло передавання Христової благодаті для добра всього Божого люду і всі вірні покликані приймати її і особисто відповідати на неї в конкретних обставинах щоденного життя. Харизматичні дари, натомість, розподіляються Святим Духом вільно, щоб сакраментальна благодать плодоносила в християнському житті різноманітними способами і на всіх рівнях. Оскільки ці харизми «якнайліпше пристосовані до потреб Церкви і для них корисні»[61], через їх різноманітне багатство народ Божий може переживати в повноті євангелізаційну місію, досліджуючи знаки часу й інтерпретуючи їх у світлі Євангелія[62]. Харизматичні дари спонукають вірних відповісти в повній свободі і з використанням сучасних засобів на дар спасіння, чинячи себе самих даром любові для інших і автентичним свідченням Євангелія перед усіма людьми.

Спільна участь у  харизматичних дарах

16. У цьому контексті корисно нагадати, наскільки можуть відрізнятися харизматичні дари між собою, не лише через їх своєрідні особливості, а й через їх поширення в церковній спільноті. Хоч харизматичні дари «отримують окремі особи, у них можуть брати участь і інші, і таким чином ця цінна й жива спадщина продовжує тривати і створює між людьми особливу духовну спорідненість»[63]. Поєднання особистого характеру харизми та можливості інших брати в ній участь виявляє основний елемент її динаміки, бо стосується того зв’язку, який у церковній спільноті завжди пов’язує особу і спільноту [64]. Практикування харизматичних дарів може породжувати духовну спорідненість, близькість і зв’язки, через які харизматична спадщина передається від особи засновника і поглиблюється, створюючи справжні духовні родини. Ці церковні групи в різних своїх формах постають як спільні харизматичні дари. Церковні рухи та нові спільноти показують, як певна первинна харизма може об’єднувати вірних і допомагати їм переживати вповні своє християнське покликання і свій життєвий стан у служінні для здійснення місії Церкви. Конкретні історичні форми такої спільності дарів можуть бути різноманітними, а тому, як свідчить історія духовності,  від первинної, засновничої, харизми можуть походити різні установи.

Визнання церковною владою

17. Серед харизматичних дарів, вільно розподілених Духом, є чимало таких, які, прийняті й пережиті особою всередині християнської спільноти, не потребують особливого врегулювання. Коли харизматичний дар, натомість, представляє себе як харизма первинна, або «засновнича», тоді він потребує особливого визнання, щоб це багатство адекватно артикулювалося в церковній спільноті і правильно передавалося в часі. Постає нагальне завдання розрізнення, яке належить до компетенції церковної влади[65]. Розпізнання автентичності харизми не завжди є легким завданням, проте пастирі зобов’язані здійснювати це служіння. Вірні мають «право отримати інформацію від пастирів про автентичність харизм і надійність тих, які представляють себе їх носіями»[66]. Тому влада, усвідомлюючи непередбачуваність харизм, викликаних Святим Духом, повинна оцінювати їх згідно з правилом віри, дбаючи про розвиток Церкви[67]. Ідеться про тривалий процес, під час якого слід зробити відповідні кроки для встановлення автентичності харизм, ретельного їх розпізнання і церковного визнання їх справжності. Група, яка постає з харизми, повинна мати відповідний час для випробування і дозрівання, аби після стадії, основаної на ентузіазмі, набути стабільного вигляду. На всьому шляху перевірки церковна влада повинна доброзичливо супроводжувати цю нову групу. Ідеться про потребу постійного душпастирського супроводу, бо ж не може бракувати вітцівства тих, які в Церкві покликані бути вікаріями Того, хто є Добрим Пастирем, чия турботлива любов ніколи не перестане супроводжувати Його стадо.

Критерії для розпізнання харизматичних дарів

18. У цьому контексті варто нагадати деякі критерії, які упродовж останніх років Учительський уряд Церкви встановив для розпізнання харизматичних дарів у церковних групах. Такі критерії мають за мету допомогти розрізнити автентичну церковність харизм.

А. Примат покликання кожного християнина до святості. Усе, що народжується за участю автентичної харизми, має завжди бути знаряддям зростання святості в Церкві, а, отже, сприяти зміцненню любові та справжньому стремлінню до вдосконалення любові[68].

Б. Обов’язок місійного поширення Євангелія. Автентичні харизматичні явища є «дарами Духа, інтегрованими в еклезіальне тіло, які притягують до центра тіла, тобто до Христа, звідки розходяться у вигляді імпульсів для євангелізації»[69]. У такий спосіб вони повинні вирізнятися «подібністю і участю в апостольській меті Церкви», демонструючи видимий «місійний порив, який породжує щораз більше суб’єктів нової євангелізації»[70].

В. Сповідування католицької віри. Кожне харизматичне явище повинно бути місцем виховання в інтегральній вірі, «приймаючи і проголошуючи правду про Христа, Церкву і людину в послуху Учительському уряду Церкви, який автентично її інтерпретує[71]; тому слід уникати ризиків «виходити поза (proagon) доктрину і церковну спільноту», оскільки якщо «не залишатися в них, то не можливо бути об’єднаними з Богом Ісуса Христа (пор. 2 Ів. 9)»[72].

Г. Свідчення діяльного сопричастя з усією Церквою. Це передбачає «синівське ставлення до Папи, котрий є тривалим і видимим джерелом єдності Вселенської Церкви, і до єпископа, “видимого джерела і фундаменту єдності партикулярної Церкви"»[73]. Це означає «відкриту готовність прийняти їх науку і пастирські поради»[74], а також «готовність до участі в заходах і діяльності Церкви як на рівні країни, так і на міжнародному рівні; участь у катехизації і педагогічні здібності у вихованні християн»[75].

Ґ. Визнання і сприйняття взаємодоповнюваності інших харизматичних компонентів у Церкві. Від цього походить також готовність до співпраці[76]. Насправді, «виразним знаком автентичності харизми є її еклезіальність, тобто здатність гармонійно інтегруватися в життя святого віруючого Божого люду для загального добра. Автентична новизна, викликана Святим Духом, не кидає тіні на інші духовності для самоутвердження»[77].

Д. Прийняття моментів випробування в розпізнанні харизм. Оскільки харизматичний дар може принести «тягар новизни в духовне життя всієї Церкви», то один із критеріїв автентичності проявляється в «покорі в перенесенні перешкод: справжній зв’язок між автентичною харизмою, як перспективою новизни, і внутрішнім стражданням включає в себе історичну константу зв’язку між харизмою і хрестом»[78]. Поява можливого напруження вимагає від усіх вияву ще більшої любові для поглиблення церковного сопричастя і єдності.

Е. Присутність духовних плодів, серед яких любов, радість, мир і чоловіколюб’я (пор. Гал. 5, 22); «практикування інтенсивнішого церковного життя»[79], більша ревність у «слуханні і роздумуванні над Словом Божим»[80]; «оживлення ролі молитви, споглядання, літургійного і сакраментального життя; діяльність, спрямована на збільшення покликань до християнського подружжя, до сакраментального священства і до посвяченого життя»[81].

Є. Соціальний вимір євангелізації. Необхідно визнати, що завдяки імпульсу любові «керигмамає неминучий соціальний вплив: у самому серці Євангелія існує спільнотне життя і спільна праця»[82]. У цьому критерії розпізнання, що стосується не лише мирянських явищ у Церкві, підкреслюється необхідність бути «живими потоками співучасті й солідарності, щоб створити більш справедливі і братерські умови всередині суспільства»[83]. У цьому контексті важливим є «порив до християнської присутності  в різних суспільних середовищах та участь в організації й одухотворенні милосердних, культурних і духовних справ; дух зречення і повернення до євангельського убозтва як до джерела любові усіх людей»[84]. Вирішальним є також зв’язок із соціальною доктриною Церкви[85]. Адже «з нашої віри в убогого Христа, який завжди був з убогими і виключеними із суспільства, випливає турбота про інтегральний розвиток найбільш знедолених»[86], чого не може бракувати в автентичному церковному бутті.

V. Церковна практика взаємодії між ієрархічними і харизматичними дарами

19. Наостанок необхідно обговорити деякі елементи конкретної церковної практики щодо взаємодії між ієрархічними дарами і тими харизматичними дарами, які виступають як харизматичні групи всередині церковної спільноти.

Взаємність

20. Насамперед практика доброї взаємодії між різними дарами в Церкві вимагає справжнього включення харизматичних явищ у пастирське життя партикулярних Церков. Це передбачає насамперед, що різні групи мають вважати владу пастирів у Церкві як невід’єдну частину християнського життя, щиро бажаючи бути визнаними, прийнятими і, можливо, очищеними, посвятившись служінню церковній місії. А ті, кому довірені ієрархічні дари, здійснюючи розпізнання і супровід харизм, повинні сердечно прийняти те, що Дух породжує в церковній спільноті, згодом зважати на них у пастирській діяльності й оцінювати їхній внесок як справжній ресурс для добра всіх.

Харизматичні дари у Вселенській і партикулярних Церквах

21. Стосовно поширення і особливостей харизматичних явищ слід пам’ятати про нерозривний і конститутивний зв’язок між Вселенською Церквою і партикулярними Церквами. У зв’язку з цим необхідно наголосити, що Церква Христова, як сповідуємо в апостольському «Символі», «є Вселенською Церквою, іншими словами, вселенською спільнотою Господніх учнів, яка стає присутньою і дієвою в особливості й різноманітності осіб, груп, часів і місць»[87]. Тому партикулярний вимір є присутній в універсальному і навпаки; між партикулярними Церквами і Вселенською Церквою існує зв’язок «взаємного внутрішнього життя»[88]. Ієрархічні дари, властиві Наступнику Петра, здійснюються у цьому контексті, щоб гарантувати і сприяти присутності Вселенської Церкви в партикулярних Церквах; зрештою, і  апостольське служіння поодиноких єпископів не обмежується їх власною єпархією, але покликане виливатися на всю Церкву, зокрема й через афективну і ефективну колегіальність і, особливо, через сопричастя з тим центром церковної єдності (centrum unitatis Ecclesiae), яким є Папа Римський. Він, як «Наступник Петра, є постійним і видимим началом та основою єдності як єпископів, так і множества вірних. А кожний з єпископів є видимим началом і основою єдності у своїх партикулярних Церквах, які сформовані на образ Вселенської Церкви, і в яких перебуває та з яких складається одна й єдина Католицька Церква»[89]. Це означає, що в кожній партикулярній Церкві «воістину перебуває і діє Єдина, Свята, Католицька і Апостольська Христова Церква»[90]. Тому зв’язок із владою Наступника Петра, тобто сопричастя з Петром і під Петром (cum Petro et sub Petro), є конститутивним для кожної помісної Церкви[91].

Такими є основи для встановлення співіснування ієрархічних і харизматичних дарів у контексті зв’язку між Вселенською Церквою і партикулярними Церквами. Справді, з одного боку, харизматичні дари дані всій Церкві; з іншого ж – динаміка цих дарів не може реалізуватися по-іншому як у служінні для однієї конкретної єпархії, яка є «частиною народу Божого, дорученою єпископові для здійснення в ній за допомогою пресвітерату душпастирської опіки»[92]. У зв’язку з цим може бути корисним згадати приклад богопосвяченого життя. Воно не є зовнішнім або незалежним від життя місцевої Церкви явищем, а становить позначений євангельським радикалізмом особливий спосіб присутності всередині неї за допомогою своїх особливих дарів. Традиційний привілей «вийнятості [з під влади місцевого ієрарха]», яким користується немало інститутів богопосвяченого життя[93], не означає ні відірваності від місця, ні неправильно зрозумілої автономії, а, навпаки, вказує на глибшу взаємодію між вселенським і помісним виміром Церкви[94]. Аналогічно, коли нові харизматичні явища мають «над’єпархіальний» характер, то вони не повинні сприйматися цілковито автономними стосовно партикулярної Церкви; радше вони мають її збагачувати і служити в силу власних особливостей, які виходять поза межі певної єпархії.

Харизматичні дари і стани життя християнина

22. Харизматичні дари, щедро даровані Святим Духом, можна застосувати до  всього устрою Церкви, як щодо Таїнств, так і щодо Слова Божого. Вони, залежно від своїх особливостей, дозволяють принести багатий плід у розвитку тих завдань, які випливають з Хрещення, Миропомазання, Подружжя і Священства, а також уможливити краще духовне сприйняття апостольської традиції, що, крім як через навчання і проповідь тими, хто обдарований харизмою твердої правди (charisma veritatis certum)[95], може бути краще пізнана за допомогою «розуміння, яке випливає з глибшого пережиття духовних справ»[96]. У цьому контексті доцільно навести основоположні питання, що стосуються відносин між харизматичними дарами і різними станами життя, з особливим посиланням на царське священство народу Божого та ієрархічне священство, які, «незважаючи на те, що відрізняються за суттю, а не лише за ступенем, все ж скеровані одне до одного, бо кожне по-своєму бере участь в єдиному священстві Христа»[97]. Насправді йдеться про «два способи участі в єдиному священстві Христа, в якому присутні два виміри, які поєднуються в найвищому акті хресної жертви»[98].

А. Передусім слід визнати цінність різних харизм, що їх породжують церковні групи вірних, покликані робити плідною таїнственну благодать під проводом законних пастирів. Вони дають справжню можливість жити і розвивати власне християнське покликання[99]. Ці харизматичні дари дозволяють вірним переживати в щоденному житті царське священство народу Божого: як «учні Христа, перебуваючи у молитві та славлячи Бога (пор. Ді. 2, 42–47), самі себе нехай приносять як жертву живу, святу, приємну Богові (пор. Рим. 12, 1), нехай по всій землі свідчать про Христа, і всім, хто їх питає, дають відповідь про їхню надію на життя вічне (пор. 1 Пт. 3, 15)»[100]. У цьому ряді розміщуються також ті церковні групи, які є особливо важливими для християнського подружнього життя і можуть дійсно «словом та ділом підтримувати молодь і подружні пари, особливо щойно повінчані, й виховувати їх для сімейного, суспільного та апостольського життя»[101].

Б. Також рукоположені служителі через участь у харизматичних групах зможуть поглибити усвідомлення сенсу власного хрещення, завдяки якому вони стали дітьми Божими, і до свого особливого покликання та місії. Рукоположений вірянин зможе знайти у певній церковній групі силу і допомогу для глибинного переживання того, що від нього вимагає його особливе служіння, як стосовно всього народу Божого, а особливо тієї частини, яка йому довірена,  так і щодо щирого послуху своєму ординарієві/правлячому єпископові[102]. Подібне стосується також кандидатів у священство, які походять із певної церковної групи, як про це сказано в постсинодальному зверненні Pastores dabo vobis[103]; такий стосунок повинен виявлятися у щирому дотриманні своєї особливої формації з привнесенням у неї багатства, яке походить від відповідної харизми. Наостанок, пастирська допомога, яку священик може надати церковній групі, залежно від особливостей самого руху, має завжди відповідати правилам (regimen), передбаченим у Церкві для священиків – інкардинації/приписання[104] і послуху своєму ординарієві/правлячому єпископові[105].

В. Внесок харизматичних дарів у царське священство і в ієрархічне священство є показовим у богопосвяченому житті; як таке воно знаходиться у харизматичному вимірі Церкви[106]. Ця харизма, будучи «особливою уподібненістю Христові дівственному[107], убогому і покірному» у вигляді сталого способу життя[108] шляхом складення обітів жити євангельськими радами, дарується для того, щоб «могти зібрати ще багатші плоди від благодаті Хрещення»[109]. Духовність інститутів богопосвяченого життя може стати як для вірного мирянина, так і для пресвітера значним ресурсом для переживання власного покликання. Крім того, нерідко члени спільнот богопосвяченого життя, обов’язково отримавши згоду свого настоятеля,[110] можуть знайти у зв’язках з цими новими групами важливу підтримку для переживання власного особливого покликання і зі свого боку дати «радісне, вірне і харизматичне свідчення богопосвяченого життя», відкриваючи так можливість «взаємного збагачення»[111].

Г. На завершення, важливим є те, що Учительський уряд Церкви рекомендує кожному священнослужителю дух євангельських рад[112]. Також безженність, яка вимагається від пресвітерів у шанованій латинській традиції,[113] явно перебуває в руслі харизматичного дару; не висуваючи на перший план практичність, вона «є особливим уподібненням до стилю життя самого Христа»[114], в якому реалізується повна самопосвята з огляду на місію, дану через Таїнство Священства[115].

Форми церковного визнання

23. Цей документ намагається прояснити богословське й еклезіологічне місце нових церковних груп, відштовхуючись від відношення між ієрархічними та харизматичними дарами, щоб таким чином посприяти конкретному визначенню найвідповідніших способів для церковного визнання останніх. Чинний Кодекс канонічного права передбачає різні юридичні форми визнання нових церковних явищ, які пов’язані з харизматичними дарами. Такі форми повинні бути уважно розглянуті[116], щоб уникнути випадків, які не надають належної уваги як фундаментальним принципам права, так і природі й особливостям різних харизматичних явищ.

З точки зору відношення між ієрархічними та харизматичними дарами необхідно дотримуватися двох фундаментальних критеріїв, які повинні бути нероздільно враховані: а) пошана до харизматичних особливостей кожної церковної групи та уникнення юридичних зловживань, які б умертвляли новизну, що її містить у собі це явище. У такий спосіб можна уникнути сприйняття різних харизм як недиференційованого ресурсу всередині Церкви; б) пошана до фундаментальних церковних правил (regimen),  сприяння справжньому включенню харизматичних дарів у життя Вселенської і партикулярної Церкви та уникнення розуміння харизматичного явища як чогось, що є паралельним до церковного життя і не перебуває у впорядкованому відношенні до ієрархічних дарів.

Закінчення

24. Очікуючи зіслання Святого Духа, перші учні були наполегливі і однодушні на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса (пор. Ді. 1, 14). Вона досконало прийняла і  принесла плід з тих особливих благодатей, якими її надзвичайно обдарувала Пресвята Трійця; і найголовніша з них усіх – благодать бути Богородицею. Усі діти Церкви можуть захоплюватися її повною слухняністю до дії Святого Духа, – бездоганною слухняністю у вірі і в чистому смиренні. Марія, отже, вповні є свідченням покірного і вірного прийняття кожного дару Духа. Крім того, як навчає ІІ Ватиканський Собор, Діва Марія «своєю материнською любов’ю дбає про тих  братів свого Сина, які ще паломничають на земному шляху, а надто про тих, хто перебуває в небезпеках  і скруті, аж поки не приведе їх до щасливої батьківщини»[117]. Оскільки вона «віддала себе під провід Святого Духа, який скерував її на шляху віри до призначеного їй служіння і плідності», також ми «сьогодні звертаємо до неї погляд і просимо допомогти нам сповістити всім людям звістку про спасіння і дати змогу новим учням стати дієвими благовісниками»[118]. Тому Марія визнана як Мати Церкви і до неї прибігаємо повні довіри, щоб за її дієвою допомогою і могутнім заступництвом,харизми, щедро розподілені між вірними Духом Святим, були ними покірно прийняті і дали плоди для церковного життя та місії і для добра світу.

 

Святіший Отець Франциск під час аудієнції, даної 14 березня 2016 р.Б. нижчепідписаному кардиналові префектові Конгрегації у справах віровчення, затвердив цей лист, який було прийнято на Пленарній сесії цієї дикастерії, та наказав опублікувати.

 

Дано в Римі, в осідку Конгрегації у справах віровчення,
15 травня 2016, у день П’ятдесятниці.

 

Герхард кардинал Мюллер,
префект

 

+ Луїс Ф. Ладарія, Т.І.,
Титулярний єпископ Тібіки,
секретар

 
 

[1] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 4.

[2] Іван Золотоустий, Гомілія на П’ятдесятницю, ІІ, 1: PG 50, 464.

[3] Франциск,Апостольське повчання Evangelii gaudium, 49 (24 листопада 2013 року): AAS 105 (2013), 1040.

[4] Пор. Там само, п. 20–­24: AAS 105 (2013), 1028-1029.

[5] Пор. Там само, п. 14: AAS 105 (2013), 1025.

[6] Там само, п. 25: AAS 105 (2013), 1030.

[7] Apostolicam actuositatem, 19.

[8] Evangelii gaudium, 14; пор. ВенедиктXVI, Гомілія на Святій Месі інавгурації V Загальної Конференції Єпископів Латинської Америки в храмі «La Aparecida» (13травня2007 року): AAS 99 (2007), 43.

[9] Іван Павло II, Проповідь до учасників церковних рухів і нових спільнот напередодні П’ятдесятниці (30 травня 1998 року),п. 7: Повчання Івана Павла II, XXI, 1 (1998), 1123.

[10] Там само, п. 6: Повчання Івана Павла II, XXI, 1 (1998), 1122.

[11] Там само, п. 8: Повчання Івана Павла II, XXI, 1 (1998), 1124.

[12] «Є і між дарами різниця» (1 Кор. 12, 4); «Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, різні дари» (Рим. 12, 6); «кожний має свій особливий дар від Бога, один – такий, а другий – інший» (1 Кор. 7, 7).

[13] У грецькій мові ці два слова («харізмата» і «харіс») мають однаковий корінь.

[14] Пор. Оріген, De principiis, I, 3, 7; PG 11, 153: «Те, що називається даром Духа, передане через Сина і створене Отцем».

[15] Василій Великий, Regulae fusius Tractae, 7, 2: PG 31, 933-­934.

[16] «Хто мовами говорить, той сам себе повчає; хто ж пророкує, той повчає Церкву» (1 Кор. 14, 4). Апостол не відкидає дару глосолалії, яка є харизмою молитви, корисною для особистих стосунків з Богом, а визнає її як автентичну харизму, навіть якщо вона не має прямої користі для спільноти: «Дякую Богові моєму, що я більш усіх вас мовами говорю; але в Церкві волію п'ять слів розумом моїм сказати, щоб навчити й інших, ніж десять тисяч слів мовами» (1 Кор. 14, 18-19).

[17] Пор. 1 Кор. 12, 28: «І деяких поставив Бог у Церкві: по-перше – апостолів, по-друге – пророків, по-третє – учителів, потім – дари чудес, потім дари зціляти, допомагати, управляти й говорити різними мовами».

[18] На спільних зібраннях надмір харизматичних проявів може спричинити незручності, створюючи атмосферу суперництва, безладу і плутанини. Менш обдаровані християни ризикують отримати комплекс меншовартості (пор. 1 Кор. 12, 15-16), тоді як великі харизматики можуть впасти у спокусу зверхнього і зневажливого ставлення (пор. 1 Кор. 12, 21).

[19] Якщо на зібранні немає нікого, хто б міг пояснити таємничі слова тих, хто говорить мовами, Павло наказує їм мовчати. Якщо є інтерпретатор, то апостол допускає, щоб двоє або найбільше троє говорили мовами (пор. 1 Кор. 14, 27-28).

[20] Павло не сприймає ідей нестримного пророчого натхнення, а стверджує, що «духи пророків коряться пророкам, бо Бог є Бог не безладу, а миру» (1 Кор. 14, 32-33). Він твердить: «Якже комусь здається, що він пророк або має якийсь духовний дар, хай розуміє, що те, що пишу, – це заповідь Господня. А коли хтось її не знає, то й він не знаним буде» (1 Кор. 14, 37-38). Однак завершує позитивно, запрошуючи бажати пророцтва і не перешкоджати говорити мовами (пор. 1 Кор. 14. 39).

[21] Пор. Пій XII, Енцикліка Mystici corporis (29червня1943 року): AAS 35 (1943), 206–230.

[22] Пор. Lumen gentium,  4, 7, 11, 12, 25, 30, 50; Другий Ватиканський Собор, Догматична конституція Dei Verbum,  8; Apostolicam actuositatem,  3, 4, 30; Другий Ватиканський Собор, Декрет Presbyterorum ordinis,  4, 9.

[23] Там само; Lumen gentium, 4.

[24] Там само,п. 12.

[25] Пор. Apostolicam actuositatem 3: «Для виконання цього апостоляту Святий Дух, який звершує освячення народу Божого через служіння і Святі Таїнства, обдарував вірних також особливими дарами (пор. 1 Кор. 12, 7), розподілюючи «кожному, як він хоче» (1 Кор. 12, 11), щоб усі «служили один одному кожен тим даром, що його прийняв, як добрі домоуправителі різноманітної Божої благодаті» (Еф. 4, 16) для будування всього тіла в любові (пор. Еф 4, 16)».

[26] Там само.

[27] Пор. Lumen gentium, 12: «Судити, чи вони справжні і як ними послуговуватися, належить тим, хто в Церкві керує, а їм, зокрема, треба дбати, щоб не гасити Духа, а все перевіряти і триматись того, що добре (пор. 1 Сол. 5, 12 і 19–21)». Навіть якщо це безпосередньо стосується надзвичайних дарів, то це твердження за аналогією можна застосувати і до кожної харизми.

[28] Пор., наприклад, Павло VI, Апостольське повчання Evangelii nuntiandi (8 грудня 1975 року), 58; Конгрегація у справах богопосвяченого життя і світських інститутів – Конгрегація у справах єпископів, Директиви Mutuae relationes (14 травня 1978 року): AAS 70 (1978), 473­–506; Іван Павло II, Апостольське повчання Christifideles laici (30 грудня 1988 року): AAS 81 (1989), 393–­521; Іван Павло II, Апостольське повчання Vita consecrata (25 березня 1996): AAS 88 (1996), 377­–486.

[29] Символічним є твердження згаданого міждекастерійного документа Mutuae relationes, в якому згадується: «Великою помилкою було б зробити незалежними релігійне життя і церковні структури, а ще більшою – протиставити їх, щоб вони могли існувати як два відмінні явища: одне харизматичне, а друге інституційне; обидва елементи, тобто духовні дари і церковні структури, формують єдину, навіть якщо складену, реальність» (34).

[30] Іван Павло II, Послання учасникам Світового конгресу церковних рухів, організованого Папською радою у справах мирян (27 травня 1998 року), п. 5: Повчання Івана Павла II, XXI, 1 (1998), 1065; пор. також Послання до церковних рухів, зібраних на ІІ Міжнародній зустрічі (2 березня 1987): Повчання Івана Павла II, X, 1 (1987), 476–­479.

[31] Венедикт XVI, Промова до учасників прощі,  організованої Братством сопричастя і визволення  з нагоди XXV річниці папського визнання (24 березня 2007 року): Повчання Венедикта XVI, III, 1 (2007), 558.

[32] Франциск, Гомілія на свято П’ятдесятниці (19 травня 2013 року): Повчання Франциска, І, 1 (2013), 208: «Крокувати разом у Церкві під проводом пастирів, які мають особливу харизму і служіння, є знаком дії Святого Духа. Церковність є фундаментальною рисою кожного християнина, кожної спільноти, кожного руху»:.

[33] Франциск, Загальна аудієнція (1жовтня2014 року): L’Osservatore Romano (2жовтня 2014 року), 8.

[34] Пор. Ів. 7, 39; 14, 26; 15, 26; 20, 22.

[35] Пор. Конгрегація віровчення, Декларація Dominus Iesus (6 серпня 2000 року), п. 9­–12: AAS 92 (2000), 749­–754.

[36] Іриней Ліонський, Adversus haereses, IV, 7, 4: PG 7, 992–­993; V, 1, 3: PG 7, 1123; V, 6, 1: PG 7, 1137; V, 28, 4: PG 7, 1200.

[37] Пор. Dominus Iesus  п. 12: AAS 92 (2000), 752–­754.

[38] Пор. Іван Павло II, Енцикліка Dominum et vivificantem (18 травня 1986 року), п. 50: AAS 78 (1986), 869-­870; Катехизм Католицької Церкви (ККЦ),п. 727­–730.

[39] Венедикт XVI, Апостольське повчання Sacramentum caritatis (22 лютого 2007 року), п. 12: AAS 99 (2007), 114.

[40] Пор. ККЦ, 1104–1107.

[41] Іван Павло II, Промова до учасників церковних рухів і нових спільнот напередодні П’ятдесятниці (30 травня 1998 року), п. 7: Вчення Івана Павла II, XXI, 1 (1998), 1123.

[42] Єфрем Сирійський, Inni sulla fede, 10, 12:CSCO 154, 50.

[43] Кипріян Карфагенський, De oratione dominica, 23: PL 4, 553; пор. Lumen gentium, 4.

[44] Другий Ватиканський Собор, Декрет Unitatis redintegratio, 2.

[45] Пор. Dominus Iesus, 16: AAS 92 (2000), 757: «Повнота спасенного таїнства Христа належить також Церкві, яка нерозривно поєднана зі своїм Господом».

[46] Павло VI, Торжественне звернення (8 червня 1966 року): Повчання Павла VI, IV (1966), 794.

[47] Lumen gentium, 1.

[48] ІІ Надзвичайна Генеральна асамблея Синоду Єпископів Ecclesia sub Verbo mysteria Christi celebrans pro salute mundi. Relatio finalis (7 грудня 1985 року) II, C, 1: Enchiridion Vaticanum, 9, 1800; пор. Конгрегація віровчення, Послання Communionis notio (28 травня 1992 року), п. 4­5: AAS 85 (1993), 839–­841.

[49] Пор. Венедикт XVI, Апостольське повчання Verbum Domini (30 вересня 2010 року), 54: AAS 102 (2010), 733-­734; Evangelii gaudium, 174: AAS 105 (2013), 1092-­1093.

[50] Пор. Василій Кесарійський, De SpirituSancto, 26: PG 32, 181.

[51] J. H. Newman, Sermons Bearing on Subjects of the Day, London 1869, 132.

[52] Парадигматичне підтвердження цього стосовно богопосвяченого життя пор. Іван Павло ІІ, Загальна аудієнція (28 вересня 1994 року), п. 5: Повчання Івана Павла ІІ, XVII, 2 (1994), 404-­405.

[53] Lumen gentium, 7.

[54] Там само, 21.

[55] Там само.

[56] Там само.

[57] Василій Великий, De Spiritu Sancto, 16, 38: PG 32, 137.

[58] Lumen gentium, 28.

[59] Presbyterorum ordinis, 2.

[60] Lumen gentium, 29.

[61] Там само, 12.

[62] Пор. Другий Ватиканський Собор, Пастирська конституція Gaudium et spes, 4, 11.

[63] Christifideles laici,  24: AAS 81 (1989), 434.

[64] Пор. Там самоп. 29: AAS 81 (1989), 443­–446.

[65] Пор. Lumen gentium, 12.

[66] Іван Павло II, Загальна аудієнція (9березня1994 року), 6: Повчання Івана Павла II, XVII, 1 (1994), 641.

[67] Пор. ККЦ, 799н; Mutuae relationes, 51: AAS 70 (1978), 499­500; Vitaconsecrata, 48: AAS 88 (1996), 421-422; Іван Павло ІІ, Загальна аудієнція (24 червня 1992 року), 6: Повчання Івана Павла II, XV, 1 (1992), 1935­-1936.

[68] Пор. Lumen gentium, 39–42; Christifideles laici, 30: AAS 81 (1989), 446.

[69] Evangelii gaudium, 130: AAS 105 (2013), 1074.

[70] Christifideles laici, 30: AAS 81 (1989), 447; пор. Evangelii nuntiandi, 58: AAS 68 (1976), 49.

[71] Christifideles laici, 30: AAS 81 (1989), 446­-447.

[72] Франциск, Гомілія на свято П’ятдесятниці (19 травня 2013 року): Повчання Франциска, І, 1 (2013), 208.

[73] Christifideles laici, 30: AAS 81 (1989), 447; пор. Evangelii nuntiandi, 58: AAS 68 (1976), 48.

[74] Christifideles laici, 30: AAS 81 (1989), 447.

[75] Там само: AAS 81 (1989), 448.

[76] Пор. Там само: AAS 81 (1989), 447.

[77] Evangelii gaudium, 130: AAS 105 (2013), 1074­-1075.

[78] Конгрегація у справах богопосвяченого життя і світських інститутів – Конгрегація у справах Єпископів, Директиви Mutuae relationes, 12: AAS 70 (1978), 480-­481; пор. Іван Павло II, Промова до учасників церковних рухів і нових спільнот напередодні П’ятдесятниці (30 травня 1998), п. 6: Вчення Івана Павла II, XXI, 1 (1998), 1122.

[79] Evangelii nuntiandi, 58: AAS 68 (1976), 48.

[80] Пор. Evangelii gaudium, 174­-175: AAS 105 (2013), 1092-­1093.

[81] Christifideles laici, 30: AAS 81 (1989), 448.

[82] Evangelii gaudium, 177: AAS 105 (2013), 1094.

[83] Christifideles laici, 30: AAS 81 (1989), 448.

[84] Там само.

[85] Пор. Evangelii gaudium, 184, 221: AAS 105 (2013), 1097, 1110-­1111.

[86] Там само, 186: AAS 105 (2013), 1098.

[87] Communionis notio, 7: AAS 85 (1993), 842.

[88] Там само, п. 9: AAS  85 (1993), 843.

[89] Lumen gentium, 23.

[90] Другий Ватиканський Собор, ДекретChristus Dominus, 11.

[91] Пор. Там само, п. 2; Communionis notio, 13­14, 16: AAS 85 (1993), 846–­848.

[92] Christus Dominus, 11.

[93] Пор. Там само п. 35; Кодекс канонічного права (ККП), кан. 591; Кодекс канонів Східних Церков (ККСЦ), кан. 412, § 2; Конгрегація у справах богопосвяченого життя і світських інститутів – Конгрегація у справах Єпископів, Директиви Mutuae relationes, п. 22: AAS 70 (1978), 487.

[94] Пор. Communionisnotio, 15: AAS 85 (1993), 847.

[95] Пор  Dei Verbum, 8; ККЦ, 888­892.

[96] Dei Verbum, 8.

[97] Lumen gentium, 10.

[98] Іван Павло II,Апостольське повчанняPastores gregis (16 жовтня 2003), 10: AAS 96 (2004), 838.

[99] Пор. Christifideles laici, 29: AAS 81 (1989), 443­–446.

[100] Lumen gentium, 10.

[101] Gaudium et spes, 52; пор. Іван Павло ІІ, Апостольське повчання Familiaris consortio (22 листопада 1981 року, 72: AAS 74 (1982), 169­-170.

[102] Пор. Іван Павло II, Апостольське повчання Pastores dabo vobis (25 березня 1992 року), 68: AAS 84 (1992), 777.

[103] Пор. Там само, п. 31, 68: AAS 84 (1992), 708­709, 775–­777.

[104] Пор. ККП, кан. 265; ККСЦ, кан. 357, § 1.

[105] Пор. ККП, кан. 273; ККСЦ, кан, 370.

[106] Пор. Mutuae relationes, 19, 34: AAS 70 (1978), 485­-486, 493.

[107] Пор. Vita consecrata,  31: AAS 88 (1996), 404-­405.

[108] Пор. Lumen gentium, 43.

[109] Там само,  44; пор. Perfectae caritatis, 5; Vita consecrata, 14, 30: AAS 88 (1996), 387-­388, 403-404.

[110] Пор. ККП, кан. 307 § 3; ККСЦ, кан. 578, § 3.

[111] Конгрегація у справах інститутів богопосвяченого життя і спільнот апостольського життя, Інструкція Ripartire da  Cristo (19травня2002 року),п. 30: Enchiridion Vaticanum, 21, 472.

[112] Пор. Pastores dabo vobis, 27­30: AAS 84 1992), 700–­707.

[113] Пор. ПавлоVI, Енцикліка Sacerdotalis caelibatus (24червня1967): AAS 59 (1967), 657–­697.

[114] ВенедиктXVI,Апостольське повчання Sacramentum caritatis, 24: AAS 99 (2007), 124.

[115] ор. Pastores dabo vobis, 29: AAS 84 (1992), 703–­705; Presbyterorum ordinis, 16.

[116] Сьогодні найпростішою юридичною формою для визнання церковних явищ харизматичної природи є, напевно, приватні об’єднання вірних (пор. ККП, кан. 321–326; ККСЦ, кан. 573, § 2–583). Однак варто уважно розглянути також інші юридичні форми з властивими їм специфічними характеристиками, як, наприклад, публічні об’єднання вірних (пор. ККП, кан. 312–320; ККСЦ, кан. 573, § 1–583), клерикальні об’єднання вірних (пор. ККП, кан. 302), інститути богопосвяченого життя (пор. ККП, кан. 573–730; ККСЦ, кан. 410–571), товариства апостольського життя (пор. ККП, кан. 731–746; ККСЦ, кан. 572) і персональні прелатства (пор. ККП, кан. 294–297).

[117] Lumen gentium, 62.

[118] Evangelii gaudium, 287.