Index

  Back Top Print

[DE - EN - ES - FR - IT- PL - PT]

 

КОНГРЕГАЦІЯ У СПРАВАХ ВІРОВЧЕННЯ

 

Інструкція «Ad resurgendum cum Christo»
про поховання померлих і зберігання попелу в разі кремації

 

 

1. Для того щоб воскреснути з Христом, слід померти з Христом, слід «вийти з тіла, щоб жити біля Господа» (ІІ Кор. 5, 8). Інструкцією «Piam et constantem» від 5 липня 1963 тодішній Святий Уфіцій постановив, щоб «старанно був дотриманий звичай поховання трупів вірних», додаючи, однак, що кремація «сама по собі не суперечить християнській релігії» і щоб більше не заперечувалося уділення Святих Таїнств і похоронів тим, хто просив бути спаленим, за умови, що цей вибір не був задуманий «як заперечення християнських догм, або через сектантський дух, або через ненависть супроти католицької релігії і Церкви» [1]. Ця зміна церковної дисципліни потім була прийнята в Кодексі канонічного права (1983) та у Кодексі канонів Східних Церков (1990).

Відтоді практика кремації значно поширилася в багатьох державах, а  одночасно розповсюдилися й нові ідеї, які контрастують із вірою Церкви. Заслухавши думки Конгрегації у справах богослужіння і дисципліни Святих Таїнств, Папської ради законодавчих текстів і численних Єпископських Конференцій та Синодів Єпископів Східних Церков, Конгрегація у справах віровчення вважає за потрібне видати нову Інструкцію, щоб підтвердити віровчительні й пастирські причини переваг поховання тіл і видати норми стосовно зберігання попелу в разі кремації.

2. Воскресіння Ісуса є кульмінаційною істиною християнської віри, яка від початків християнства проповідувалася як суттєва частина пасхальної таїни: «Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був: що Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням; що був похований, що воскрес третього дня за Писанням; що з'явився Кифі, потім дванадцятьом» (І Кор. 15, 3–5).

Через свою смерть і воскресіння Христос звільнив нас від гріха і зробив для нас доступним нове життя: «Ми поховані з ним через хрищення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим. 6, 4). Навіть більше, воскреслий Христос є початком і джерелом нашого майбутнього воскресіння: «Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток померлих. Бо тому, що через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих. Як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть усі» (І Кор. 15, 20–22).

Якщо Христос справді воскресить нас останнього дня, то в певному сенсі правильним є те, що ми вже воскресли з Христом. Хрещенням ми занурилися в смерть і воскресіння Христа й таїнственно уподібнилися до Нього: «Поховані з ним у хрищенні, з ним ви разом також воскресли, вірою в силу Бога, який воскресив його з мертвих» (Кол. 2, 12). З’єднавшись із Христом через Хрещення, ми вже реально беремо участь у житті воскреслого Христа (пор. Еф. 2, 6).

Завдяки Христові християнська смерть має позитивне значення. У богослужінні Церкви молимося: «Життя Твоїх вірних, Господи, змінюється, але не закінчується; і хоч знищується оселя цього земного полону, готується вічне житло на небесах»[2]. Зі смертю душа відділяється від тіла, проте у воскресінні Бог дасть нетлінне життя нашому преображеному тілу, знову з’єднавши його з нашою душею. Також у наш час Церква покликана звіщати віру у воскресіння: «Воскресіння мертвих є вірою християн: віруючи в нього, ми є такими»[3].

3. Дотримуючись древньої християнської традиції, Церква наполегливо радить, щоб тіла усопших були поховані на цвинтарі або на іншому святому місці[4].

На спомин смерті, поховання і воскресіння Господнього – таїни, у світлі якої розкривається християнський сенс смерті[5], - захоронення є передусім найприйнятнішою формою вираження віри й надії в тілесне воскресіння[6].

Церква, що як мати супроводжувала християнина впродовж його земного паломництва, в Христі віддає Отцю сина своєї благодаті і передає його прах землі в надії, що він воскресне у славі[7].

Хоронячи тіла померлих християн, Церква підтверджує віру у воскресіння тіла[8]  і має на меті підкреслити високу гідність людського тіла як інтегральної частини особи, історію якої поділяє тіло[9]. Тому вона не може дозволити підходів і обрядів, які включають хибні концепції смерті, в яких та вважається або остаточним зникненням особи, або моментом її злиття з матір’ю природою чи всесвітом, або певним етапом у процесі реінкарнації, або остаточним визволенням із «в’язниці» тіла.

Крім того, поховання на цвинтарях чи інших святих місцях вповні виражає благочестя і повагу, що належаться тілам усопших вірних, які через Хрещення стали храмом Святого Духа і якими «як інструментами і вазами по-святому послуговувався Святий Дух для звершення багатьох добрих діл»[10].

Праведного Товію хвалять за заслуги, які він здобув перед Богом за те, що хоронив померлих[11], а Церква вважає захоронення померлих одним із діл милосердя щодо тіла[12].

Захоронення тіл усопших християн на цвинтарях або в інших святих місцях, урешті, сприяє пам’яті й молитві за померлих з боку рідних та всієї християнської спільноти, а також вшануванню мучеників і святих.

Через захоронення тіл на цвинтарях, у храмах чи в прилеглих місцях християнська традиція зберігає сопричастя між живими і мертвими та протистоїть тенденції приховати чи приватизувати подію смерті та її значення для християн.

4. Якщо з гігієнічних, економічних чи соціальних мотивів вибирають кремацію і цей вибір не суперечить виразній або небезпідставно припустимій волі усопшого вірного, то Церква не бачить віровчительних причин, щоб забороняти таку практику, оскільки кремація трупа не стосується душі і не перешкоджає Божественній всемогутності воскресити тіло, а тому не вважається об’єктивним запереченням християнського вчення про безсмертя душі й воскресіння тіл[13].

Церква продовжує віддавати перевагу похованню тіл, оскільки таким чином виявляється більша пошана до усопших; проте кремація не є забороненою, «хіба що вона була обраною з причин, що суперечать християнському вченню»[14].

За відсутності мотивацій, які суперечать християнському вченню, Церква після похорону супроводжує кремацію відповідними літургійними і пастирськими настановами, особливо стараючись запобігти будь-яким формам згіршення і релігійного індиферентизму. 

5. Якщо на законних підставах було обрано кремацію трупа, то попіл усопшого повинен зберігатися на святому місці, тобто на цвинтарі або, за потреби, у храмі чи в іншій місцевості, спеціально призначеній для цього компетентною церковною владою.

Від початків християни бажали, щоб їхні усопші були об’єктом молитов і поминання з боку християнської спільноти. Їхні гроби ставали місцями молитви, пам’яті й застанови. Усопші вірні є частиною Церкви, яка вірує в сопричастя «тих, що подорожують на землі, померлих, що завершують своє очищення, і блаженних у небі – усіх, що разом творять одну Церкву»[15].

Зберігання попелу на святому місці може зменшити ризик позбавлення усопших молитви й пам’яті рідних і християнської спільноти. Крім того, таким чином можна уникнути забування й відсутності пошани, що ймовірно особливо тоді, коли мине перше покоління, а також недоречних або забобонних практик.

6. Із вищеперелічених причин зберігання попелу в домівках не дозволяється. Тільки у разі важких і виняткових обставин, які залежать від культурних особливостей місцевості, єпарх (ординарій) за згодою Єпископської Конференції чи Синоду Єпископів Східних Церков може дозволити зберігати попіл у помешканні. Проте попіл не можна розділяти між різними осередками родини і йому завжди слід забезпечити пошану та належні умови зберігання.

7. Задля уникнення будь-якого типу пантеїстичних, натуралістичних чи нігілістичних непорозумінь не можна дозволяти розпорошення попелу в повітрі, по землі, у воді чи ще якось або зберігання в пам’ятних знаках, ювелірних виробах чи в інших предметах, пам’ятаючи, що на користь цього не можуть бути наведені гігієнічні, соціальні чи економічні мотиви, які обумовлюють вибір кремації.

8. У разі наявності нотаріально засвідченої заяви усопшого про його бажання бути кремованим і розпорошити в природі власний попіл із причин, які суперечать християнській вірі, слід відмовити в похороні, згідно з правом[16].

 

Святіший Отець Франциск під час аудієнції 18 березня 2016 р. Б. для нижчепідписаного кардинала і префекта затвердив цю Інструкцію, яку було прийнято на звичайній сесії цієї Конгрегації 2 березня 2016 р. Б., і наказав опублікувати.

 

Дано в Римі, в осідку Конгрегації у справах віровчення,
15 серпня 2016, у Свято Успіння Пресвятої Богородиці

 

Герхард кардинал Мюллер,
префект

 

+ Луїс Ф. Ладарія, Т.І.,
Титулярний єпископ Тібіки,
секретар


 
[1] AAS 56 (1964), 822-823.

[2] Римський Мессал. Префація померлих I.

[3] Тертуліян, De resurrectione carnis, 1, 1: COL 2, 921.

[4] Пор. кан. 1176, §3, 1205 ККП; кан. 876 § 3, 868 ККСЦ.

[5] Пор.Катехизм Католицької Церкви, п. 1681.

[6] Пор.Там само,п. 2300.

[7] Пор.І Cor 15,42-44;Катехизм Католицької Церкви, п. 1683.

[8] Пор. Св. Августин, De cura prо mortuis gerenda, 3, 5: CSEL 41, 628.

[9] Пор. Душпастирська конституція ІІ Ватиканського собору Gaudium et spes,п. 14.

[10] Пор. Св. Августин, De cura prо mortuis gerenda, 3, 5: CSEL 41, 627.

[11] Пор.Товит 2, 9; 12, 12.

[12] Пор.Катехизм Католицької Церкви, п. 2300.

[13] Пор. Інструкція Священної верховної Конгрегації Св. Уфіцію Piam et constantem,5 липня 1963: AAS 56 (1964), 822.

[14] Кан. 1176, § 3 ККП; пор.кан. 876, § 3 ККСЦ.

[15] Катехизм Католицької Церкви, п. 962.

[16] Пор. кан. 1184 ККП; кан. 876, §3 ККСЦ.